ІСТОРІЇ РОЗСИПАНЕ НАМИСТО. До історії села Косівщина. Хто така Параска Богуш?
10 вересня 1886 року в родині помічника класних наставників Сумської Олександрівської гімназії Івана Арсеновича Зайцева і його законної дружини Ольги Василівни народився син Павло. Цей Павло згодом написав книгу «Життя Тараса Шевченка» і вважається в світі найповажнішим шевченкознавцем.
13 вересня 1890 року в родині народився ще один син – Олександр. У роки Другої світової війни він був активним діячем Сумського повіту Організації Українських Націоналістів у рідних Сумах. 29 грудня 1946 року агентами радянської контррозвідки Олександра Зайцева і його дружину було викрадено з англійської зони окупації Берліна. Олександр загинув на допитах 17 лютого 1947 року, а дружина Віра Валеріанівна отримала 10 років таборів.
Залишилися портфелі з документами, які було передано за місцем проживання Зайцевих – до Сумського відділу НКВС. Там (в СБУ) їх і знайшла в сьогоденні сумська дослідниця Олена Приймач. Серед документів були спогади Володимира Романовича Алфьорова, якого з родиною Зайцевих поєднували родинні і дружні стосунки.
Спогади про Параску Богуш, зусиллями Олени Приймач, було видано окремою книгою. З цих спогадів ми можемо дізнатися який мала вигляд та характер «сухоносівська бабця»… Параска Богуш. Саме в неї лікувалася Леся Українка, чий ювілей ми нещодавно відзначали:
«У трьох верстах від міста Суми, серед рівного поля неохайно розкинулось невелике село Сухоносівка, яке нічим не відрізнялось від інших численних сіл Сумського повіту. Такі ж біленькі хатки, під солом'яну стріху два віконечка з вишневими садочками й обдертими сарайчиками, з брудом і гноєм на задвірках. Такі ж часті пожежі цих хат влітку, такі ж снігові замети біля цих хат взимку. Серед важкої праці, життя тут текло сумно і монотонно: то в похмуро-тверезому мовчанні, то в понуро-п'яному розгулі.
З другої половини вісімдесятих років життя сухоносовців різко змінилось і за зовнішнім виглядом, і за внутрішнім змістом. Село стало квапливо розбудовуватись просторими хатами. Солома на дахах замінилася залізом. Бруд із задвірків вичистився, а гній виввізся. Вікна охайно прикрасились фіранками, журавець в горщиках та канарейками в клітках. Лавки вздовж побілених стін замінилось стільцями й диванами. У присадку з'явилися квіткові клумби, а у дворі, крім свиней, овець та домашньої птиці, завелися зайві коні й корови. На кожній садибі відчувалися сліди благополуччя та ситого достатку.
Сухоносівка і взимку, і влітку нагадувала копіткий вулик, який живе з ранку до пізнього вечора інтенсивним трудовим життям.
Сухоносовців на промисли не тягнуло, бо вдома справ цікавих, прибуткових та легких було досхочу - встигай тільки загрібати гроші лопатою! На чолі цього вулика стояла гарна бджілка-матка - неграмотна селянка, бездітна вдова Парасковія Назарівна Богуш. Завдяки своєму розуму, енергії та винятковим даруванням, вона своє рідне село прославила не тільки на весь Сумський повіт і Харківську губернію, а й на всю, можна сказати, імперію. Слава про її феноменальні таланти проникла навіть за кордон. Як осяйний метеор, що зародився в невідомих надрах Всесвіту, вона вийшла з темних сільських низів, піднеслася на недосяжну висоту, засліпила променями своєї слави сучасників і як метеор безслідно зникла, не залишивши після себе ні потомства, ні наступників, ні продовжувачів блискучо розпочатої справи…
Дня через три тато (Сумський поліцейській пристав - О.К.) з ранку поїхав до Сухоносівки й до обіду повернувся. Ми чекали його з великим нетерпінням, розраховуючи на масу цікавих новин. Як тільки він очистився від пилу, вмився та сів за обід, як мама вже квапила його:
- Ну, Роман Іванович, розповідай насамперед про бабку! Яка вона з себе: стара чи молода, товста чи худа, дуже злякалася твого приїзду чи не дуже?
- Саме так найпростіша босонога баба в очіпку, плахті та інше. Не дуже худа, але і не товста, а що називається в тілі. Молодості в ній вже непомітно, скоріше вона в середніх літах.
- Ну, а обличчя яке? Гарне?
- Не скажу, щоб дуже гарне, але досить приємне, розумне і трохи суворе. При спілкуванні не відчувалося, щоб вона була з лякливих. В очі дивиться сміливо, відповідає толково. Мені здалося, що не вона когось боїться, а її всі бояться. Мужики й баби у неї в повному підпорядкуванні, і вона ними вправно керує. Коли я увійшов до неї, її в хаті не було. Вона, очевидно, оглядала хворих. Їй, мабуть, повідомили про приїзд пристава, тому що хвилин через п'ять вона підійшла до хати, привіталася зі мною поклоном в пояс та запитала: «Що се ви до мене приїхали, по болесті якої чи по начальству?»
- Вона розмовляла з тобою малоросійською мовою, а по-російськи розуміє погано? - перепитала мати.
- Так, малоросійською, але й російську мову розуміє. На її запитання про мету мого візиту я відповів, що приїхав не через хворобу, не як начальник, а просто захотілося поглянути: чи все тут гаразд, чи задоволені хворі лікуванням. Бабка мою заяву прийняла до відома й добродушно сказала: «Всіх по-маленьку задовольняю. Тута всі болящі підписуються, хто вони, віткіль взялися, яка в них болесть засіла, і шо з мого лікування вийшло. Подивіться у книжку, а я піду по своєму ділу. Як занадоблюсь, нехай гукнуть! »
Вона подала мені товсту конторську книгу в міцній коленкорновій палітурці, а сама вийшла з хати. «Невже думка завести книгу прийому хворих прийшла в голову безграмотній бабці цілком самостійно?» - думав я, гортаючи записи хворих. «Це - великий козир в руках баби. Якщо тут розпишуться і засвідчать своє зцілення такі особи, як князь Любомирський і графиня Клейнмихель, то ніякі підкопи, протести і кляузи в Медичний департамент бабці не страшні. Молодець бабка! Хвалю й підтримую. Бабця, не сумніваюся, може спати спокійно, а з нею разом і сумський пристав ... »
(Із досліджень Олександра КИСЕЛЬОВА,
завідувача Косівщинського громадського Народного
музею народних ремесел та побуту Слобожанщини)
